Місто Красноград — історичне місто, яке внесено до Списку історичних населених місць України, який було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 26 липня 2001 року.
Протягом сотень мільйонів років територія нашого міста була занурена у Світовий океан і лише 14 мільйонів років тому розташовувалась на північному узбережжі Сарматського озера-моря.
Палеографічна мапа Харківської області 14 мільйонів років тому
Перші люди на території сучасного Краснограда з’явилися вже 150 000 років тому. Поєднання вигідного ландшафту і географічного розташування — на високому плато, захист водами річок Берестова та Піщана, проходження Муравського шляху, наявність лісу і розташування на кордоні степової і лісо-степової зон, мало велике значення у давні історичні часи при виборі місця для розміщення міста-фортеці. І тому Красноград, як укріплене поселення бере початок ще з часів трипільців (ІІІ тисячоліття до нашої ери), які будували величезні міста з населенням до 10 000 жителів, із рівними рядами двоповерхових будинків, грамотно спланованими вулицями, широкими майданами. Однак, жодне трипільське поселення не існувало на одному місці більше 50 років. Міняючи місце проживання, трипільці вщент спалювали своє старе місто. Одна з вулиць міста Краснограда, в районі якої у 1923 році при проведенні археологічних розкопок були знайдені предмети трипільської кераміки, має назву Трипільської.
Місто трипільців
Розквітало наше місто як фортеця і торговельний центр держави кіммерійців і скіфів, сарматів і гунів, антів та хазарів. У 858 році Хазарським каганатом, у значенні державної, була прийнята Християнська релігія. У 862 році, після відвідування слов’янських племен Хазарії християнським просвітителем і місіонером Кирилом і його братом Мефодієм, християнство прийшло на терени сучасного Краснограда.
Хрещення слов’ян
Із хрещенням слов’янські племена Хазарії зберегли свою культуру, побут і символи, наповнивши їх християнським значенням. Після походу Святослава, у 965 році, наше місто перетворилося на південний форпост Київської Русі.
Поселення слов’ян
У березні 973 року, після загибелі Святослава, Київська Русь під тиском печенігів втратила контроль над більшістю володінь в українському степу, в тому числі і над фортецею на місці сучасного Краснограда.
Воїн – печеніг
В середині XI століття під натиском половців частина печенігів почала відхід до низин Дунаю, друга частина ослов’янилася, а третя — підкорилася половцям. До кінця XI сторіччя український степ було розподілено між половецькими ордами.
Половецький стан
Літописи містять дані про половецькі міста в басейні рік Дніпро й Сіверський Донець: Сугров, Балин і Шарукань. Ймовірно, що опис про добре укріплене половецьке місто-фортецю на високому плато в Іпатіївському літописі має безпосереднє відношення до нашої місцевості, і князь Ігор у поході на половців спускався із Красноградського пагорба, переходив річку Берестову.
Поход князя Ігоря (художник В. Іванов)
У 1223 році Придніпровський степ зазнав нашестя тридцятитисячного татаро-монгольського війська. Половці звернулися по допомогу до князів Київської Русі. У битві на Дніпрі в Зарубі об’єднане військо легко розсіяло супротивника. Через дев’ять днів, 31 травня 1223 року, у битві на річці Калка спільники зазнали нищівної поразки.
Битва на річці Калка, 31 травня 1223 року
Війська татаро-монголів пройшли до Дніпра, спустошуючи все на своєму шляху, у тому числі зруйнували половецькі міста Сугров, Балин і Шарукань. У 1241 році більша частина татаро-монголів повернулася в Азію. Основу населення Золотої Орди склали половці й козаки, які залишились у степах середнього Придніпров’я й Причорномор’я. У часи Золотої орди мешканці поселення на території сучасного Краснограда — козаки, яких за іншими джерелами називали «бродниками» та «севрюками», «козаками україн», «ординськими козаками», «ногайськими козаками» і «тюркськими козаками» були задіяні для охорони кордонів татаро-монгольської імперії.
Бродник (козак)
Поразка Золотої Орди від Великого князівства Литовського у 1363 році, від Московського царства у 1378 році привела до розпаду Орди на ряд ворогуючих між собою улусів. Після поразки у Куликівській битві у 1380 році ординський темник Мамай зібрав нове військо для походу на Московське царство. Головну силу війська становили козаки. Біля річки Калка загони Кията Мамая було розгромлено військом хана Тохтамиша, який боровся за владу в Золотій Орді. Мамай відступив до Криму, де його було вбито. Син темника Мансур із залишками мамайового війська пішов до берегів річок Берестова та Орель, в землі, де проживали родини більшості воїнів. Великий князь литовський Ягайло сприяв зміцненню поселень біля своїх кордонів, населення яких було ворожим до Золотої Орди. І в 1380 році син Кията Мамая – Мансур Мамай, з дозволу Ягайло, створив князівство, до складу якого увійшло і місто-фортеця розташоване на території сучасного Краснограда. Створене князівство номінально увійшло до складу Великого князівства Литовського, але фактично було незалежним.
Мапа. Князівство Мансура Мамая у складі Великого князівства Литовського
У 1508 році за участь в антипольському повстанні князів Глинських – нащадків Мансура Мамая правобережні землі князівства були конфісковані польським королем, а князівство ліквідоване. Ліквідація військового адміністративного утворення, відхід у Московське царство разом із князями Глинськими регулярних козацьких загонів, постійні набіги, грабунки й насильство кримських татар, ярмо польської шляхти змушували сімейних козаків межиріччя Дніпра й Сіверського Дінця, в тому числі і на території сучасного Краснограда, вливатися до складу Запорізької Січі і організовуватися в напіввійськові поселення. Хутори, села й міста на берегах рік Берестова, Орель, Самара й Дніпро переростали в поселення з найпростішим укріпленнями у вигляді рову й валу з тином. За ними козаки прикривалися під час раптового нападу татар, зберігали припаси й озброєння.
Козацьке містечко-фортеця
Як і раніше, основними заняттями козаків залишалися торгівля, полювання, рибальство, бджільництво, скотарство й землеробство. Крім того, вони зберегли свої військові й соціальні організації в численних козацьких селах і поселеннях під керівництвом старшин та отаманів. Наприкінці XVI століття Запорізька Січ мала військово-адміністративний уклад. До складу території козацької держави входили величезні простори степової України, включаючи укріплене поселення на теренах сучасного Краснограда, яке у другій половині XVII сторіччя мале назву — Пахомови байраки. В сучасній історіографії поняття «байраки» пов’язується з географічним терміном, тобто назву «Пахомови байраки» відносять до рельєфного визначення, що суперечить військовій термінології, яка використовувалася в Запорізькій Січі. «байрак» турецькою мовою — прапороносець. У козацьку мову це слово увійшло під час протекторату Кримського ханства і використовувалося в розумінні застави — віддаленого військового поселення на кордоні земель Війська Запорізького. Північний кордон Війська перетинав Дніпро й далі: по річці Орель і її притоці Берестовій виходив на притоки Сіверського Дінця.
Мапа. Запорізька Січ, XVII сторіччя
У 1686 році Пахомови байраки — козацьке укріплене напіввійськове поселення на території сучасного Краснограда у складі Запорізької Січі перейшло під протекторат Московського царства.
У 1707 році Московське царство започаткувало спробу підпорядкування непокірних територій, що не визнали реформу Петра I 1698 року. Під приводом «сыска беглых крестьян» війська під командуванням полковника Долгорукова Юрія Володимировича вдерлися на терени Війська Запорізького, але були наголову розбиті, а полковника — князя Ю.В. Долгорукова було вбито. В офіційній історії ці події описуються як «повстання верховських козаків під проводом козачого отамана Булавіна».
Козацький стан
У 1708 році проти повсталих козаків Петро I направив 32000-у армію генерал-фельдмаршала Долгорукова Василя Володимировича — брата вбитого князя. Під час придушення «Булавінського бунту» було спалено багато козацьких напіввійськових поселень, винищено більше 7000 мирних жителів. Під тиском військ В.В. Долгорукова козаки, які залишилися живими, та їхні родини пішли зі своїх земель. У 1709 році зруйноване і спустошене козацьке напіввійськове поселення на території сучасного Краснограда було віднесено до Київської губернії.
Мапа. Губернії Московського царства у 1709 році
З метою захисту південних рубежів від нападу кримських татар і їх союзників Петро І створив Українську ландміліцію. 2 лютого 1713 року було оприлюднено Указ московського царя про створення в Київській губернії п’яти ландміліцьких полків. За рішенням Петра І полки передбачалося комплектувати, набираючи людей у Київській і Азовській губерніях із числа колишніх драгун, солдат, стрільців, козаків, гармашів і тих же чинів відставних людей «служилих» у віці від 15 до 30 років загальним числом 7 тисяч чоловік, по 3500 із кожної губернії. За основу для формування ландміліцьких полків бралися піхотні полки Жданова, Постельникова, Григорова, Воронцова і Буларта.
Українська ландміліція, 1713-731 роки
4 квітня 1723 року імператор Петро 1 розпорядився збільшити чисельність Ландміліциі до шести полків. Час, що настав після смерті Петра I (08.02.1725 року), був важким для всієї російської армії і флоту, у тому числі і для Ландміліції.Процес формування ландміліцьких полків відбувався важко. Шість ландміліцьких полків спочатку називалися іменами своїх командирів: Карамзіна, Львова, Кигича, Іваненкова, Дуніна і Буніна. Указом імператора Петра II від 6 листопада 1727 року ландміліцькі полки було перейменовано, відповідно, в: Севський, Орловський, Курський, Брянський, Путивльський і Рильський, за сталою на той час традицією іменувати полки згідно з назвами міст і провінцій Російської імперії — звідки мали своє походження більшість воїнів полку. 7 грудня 1727 року всі полки було об’єднано в корпус Української ландміліції. Створення нових полків більше не велося, грошей на утримання вже існуючих виділялося все менше і менше, служба в ландміліції була вкрай важкою — для шести полків протяжність кордону була дуже велика, і корпус мало-помалу став приходити в занепад.На додаток до цього, почастішали набіги татар. Найбільше набігів було вчинено на територію Миргородського і Полтавського полків Гетьманщини, а також Охтирського, Харківського та Ізюмського слобідських полків. Усе це вимагало зміцнення кордонів.
Відродження Українського ландміліцького корпусу почалося у 1731 році і пов’язано воно було з будівництвом лінії фортець на кордоні Полтавського, Харківського та Ізюмського полків і Вільностей Війська Запорізького.
Мапа. Українська оборонна лінія на кордоні Слобідських полків
Першим офіційним документом про зведення укріпленої лінії можна вважати Указ Військової Колегії від 25 травня 1730 року, яким пропонувалося генерал-майорові Де Бриллі оглянути місця між ріками Орель і Сіверський Донець із метою побудови там лінії фортець для охорони південних кордонів від татарських набігів. Інструкцією Урядового Сенату від 15 січня 1731 року наказувалося сенаторові генерал-лейтенантові Тараканову й генерал-майорові Де Бриллі для утворення поселень в Україні провести формування 20 полків ландміліції. За особистою участю президента Військової колегії генерал-фельдмаршала Бурхарда Мініха по Указу Імператриці Анни Іоанівни вже наявні шість полків були збільшені до 20 і мали наступні назви: Рильський, Курський, Севський, Бєлгородський, Брянський, Єфремівський, Козловський, Рязький, Старооскольський, Елецький, Борисоглібський, Лівенський, Воронезький, Валуйський, Тамбовський, Путивльський, Слобідський, Бєльовський, Орловський і Новооскольський.
За історичною традицією рік заснування міста Краснограда пов’язується з датою будівництва «Десятої» — «Бєльовської» фортеці Української оборонної лінії, яку було закладено на «Пахомових байраках» 11 серпня 1731 року і збудовано 20 жовтня 1731 року.
Будівництво Бєльовської фортеці (картина Ю.Сиротенка)
Будівництво Лінії та її заселення покладалося на полки ландміліцького корпусу, гетьманські і слобідські полки. Від п’яти слобідських полків на будівництво Української оборонної лінії, навесні 1731 року, було направлено дві тисячі козаків та селян.У травні 1731 року гетьман Данило Апостол від полків Гетьманщини на будівництво Української оборонної лінії направив семитисячний загін на чолі якого було поставлено київського полковника Антона Танського.
В серпні 1731 року Гетьманська канцелярія визначила кількість робітників із володінь усіх перерахованих у грамотах власників кожного полку: селян полкових і сотенних міст, вільних військових сіл і висілків, а також віднесених монаршими грамотами і гетьманськими універсалами до ратушних, не включивши лише до списків підсусідків козаків, які знаходилися на Лінії. Усього пропонувалося вислати на Лінію 10 тисяч чоловік під командуванням «значкового товариша». З дворів вони повинні були відправитися 28 серпня, щоб 10 вересня прибути на місце та замінити козаків, які знадобилися для охорони Лінії на випадок татарського набігу.
До 20 жовтня 1731 року було збудовано Українську оборонну лінію довжиною у 120 верст (1 верста = 1066,781 метр), що нараховувала 10 фортець і 24 редути — від Донецької до Десятої включно, які з’єднувалися суцільним валом. Усі 10 фортець Лінії мали вигляд бастіонних чотирикутників. Перед лицьовою стороною фортеці, повернутої до ріки, споруджувалося укріплення трикутної форми.
План-схема ремонту Бєльовської фортеці, складено у 1754 році
Всередині кожної фортеці містилися казарми, пороховий льох, провіантський магазин, цейхгауз (військовий склад для зберігання обмундирування, спорядження, озброєння й продовольства) і колодязь. Біля фортець будувалися укріплені слободи, де поряд із житловими й господарськими спорудами встановлювалися блокгаузи (спорудження із колод, пристосоване для ведення кругового рушничного й артилерійського вогню).
Блокгауз — дерев’яне спорудження, що пристосоване для ведення кругового рушничного й артилерійського вогню, місто-фортеця Бєльовська
Під захистом Десятої фортеці 20 жовтня 1731 року було розташовано адміністративний центр Української оборонної лінії, де розміщалися житлові будинки генералітету, а з 1736 року — службові будинки Канцелярії Ландміліцького корпусу, Ландміліцької комісії.
Відсіч нападу на Бєльовську фортецю
З 1734 року – з переходом запорожців під протекторат Російської імперії відбувалося заселення сімейними козаками територій на півдні і півночі від Української лінії. Під захистом Бєльовської фортеці утворились охочі слободи.
План-схема. Місто-фортеця Бєльовська, складено у 1736 році
Восени 1736 року, у східній частині міста-фортеці Бєльовська, на місці сучасної Центральної районної лікарні було розвернуто військовий шпиталь на 800 ліжок.
У 1738-1739 роках в місті-фортеці Бєльовська було побудовано дерев’яну церков Різдва Пресвятої Богородиці.
У 1740 році Українська лінія мала 16 фортець, з’єднаних оборонним валом, та 2 фортеці поза Лінією, 140 редутів і 22 слободи, в яких проживало 6167 однодворців. У цьому ж році Лінію було приписано до Бєлгородської провінції як автономну адміністративну територію з центром у місті-фортеця Бєльовська, якою керував Урядовий Сенат, а у 1742 році вона входила до системи оборонних споруд південного кордону Російської імперії і належала до другого округа фортець імперії. Начальником округу був призначений генерал-лейтенант Корнило Бороздін, а його помічниками — генерал-майори Баннер і Мартинов. У грудні 1741 року, за імператорським указом, 11 полків ландміліції розпускалися по домівках разом з амуніцією і стройовими кіньми у відпустку, а на постійній службі у складі Українського ландміліцького корпусу залишалося 9 полків, що утворили слободи уздовж Лінії: Єфремівський, Козловський, Рязький, Борисоглібський, Лівенський, Тамбовський, Слобідський, Бєльовський, Орловський.
Мапа. Землі полків Українського ландміліцького корпусу
У 1743 році на детальну доповідь про стан справ на Українській оборонній лінії, яку було надано на розгляд Військовій колегії Ландміліційною комісією, Колегія запропонувала поселені при Лінії полки доукомплектувати ландміліціонерами одинадцяти інших полків та однодворцями відповідних провінцій імперії. Також в цих полках узяти кращих коней для гренадерів 9-ти полків, що проживають на Лінії. Для посіву забезпечити однодворців насінням, але помічників на Лінію не посилати, а ландміліціонерів зобов’язати заготовляти самостійно сіно для коней, а також нести у фортецях варту.
Солдатська слобідка
Штаб-офіцерам дозволялося жити в містах своїх дистриктів, а обер-офіцерам — при своїх ротах у пристойних місцях, щоб ландміліціонери постійно знаходилися в «страху» і не забували правил військової служби. Офіцери не повинні були втручатися у сімейне життя ландміліціонерів, а лише слідкувати за утриманням коней і станом озброєння.
Штаб-офіцери Української ландміліції
Вдома ландміліціонери повинні були носити цивільний одяг, а не військову форму. На місце померлих і взагалі вибувших однодворців даного дистрикту необхідно було вибирати нових, щоб не було жодної вільної вакансії. Офіцерам видавали звичайне жалування, щоб вони не мали підстав експлуатувати своїх солдат. Командири, що знаходилися у власних маєтках, не мали права очолювати свої команди, а вважалися у відпустці, їхнє місце займали ті, хто жив при ротах. Головний командир усіх полків Ландміліції мав звання генерал-лейтенанта, а на допомогу йому призначалися генерал-майора і два бригадири (бригадні генерали).
Вулиці міста-фортеці Бєльовська
У 1744 році в місті-фортеці Бєльовська було розміщено Генеральний військовий суд, у якому розглядалися судово-слідчі справи про військові злочини, про конфлікти між військовими і козацьким населенням.
План. Місто-фортеця Бєльовська, складено у 1743 році
(На плані позначені: 1 – фортеця; 2 – «охочі» слободи, як прямокутники з літерою «N»; 3 – церква Різдва Пресвятої Богородиці, як фігура з літерою «B»; 4 – «троянда вітрів»; 5 – блокгаузи, як прямокутники з двома променями; 6 – поселення однодворців і торговців, як прямокутники з літерою «С»; 7 – казенні сади; 8 – ворота літерами «О» та «Р»; 9 – земляний вал Української оборонної лінії; 10 – дороги літерами «R», «Q», «S»).
Із розвитком підприємств і промислів в місті-фортеці Бєльовська з’явилися ярмарки. У 1745 році ярмарок було три, на які з’їжджалися купці з Коломни, Калуги, Орла, Тули, Старого Осколу, Вітебська, Курська, Бєлгорода і з багатьох українських міст. Місцеве населення продавало сільськогосподарські продукти і ремісничі вироби. У 50-х роках XVIII століття на території сучасного Краснограда починає розвиватися шовківництво. Обладнання шовкових заводів було нескладним. Біля шовковичних плантацій стояли дерев’яні сараї, а поруч із ними — вкриті рогозами столи, на яких годували шовкопрядів. В іншому приміщенні знаходилися дерев’яні мотальні для розмотування коконів. У «Шовковичному казенному саду», який розташовувався в межах вулиць Слобідська і Бєльовська сучасного села Піщанка, вирощувалися тутові дерева. Фруктові дерева і виноград вирощувалися в «Казенному саду», який розташовувався в межах вулиць 19 вересня, Садова та Мало-Садова сучасного міста Красноград. Із міста-фортеці Бєльовська до Москви, щорічно, вивозилося понад 200 пудів винограду. Багато жителів міста займалися ткацьким промислом. Власники ткацьких верстатів об’єднувалися у цехи.
Указом Урядового Сенату від 13 квітня 1752 року в місті-фортеці Бєльовська було створено школу для навчання дітей однодвірців и ландміліціонерів. У цій школі навчалось 25 дітей. На їх утримання було визначено 200 карбованців на рік. У першу чергу до шкіл зараховували дітей однодвірців у віці 7 років, що не мали батька і матері.
У школах вони повинні були утримуватися до 15 років, після чого їх слід було записати до комплекту полка, залежно від навчання і нахилів. Для підтримки дисципліни від полку виділявся офіцер, для навчання читанню і письму —писар; для навчання співу — унтер-офіцер, який мав ці здібності. Офіцери-інженери повинні були навчати арифметиці. Геометрії й інженерній справі належало навчати при штабі полка, що позитивно позначилося б як на ставленні до навчання учнів, так і на ставленні до своїх обов’язків учителів. Крім дітей-сиріт, у цих школах могли навчатися й інші діти ландміліціонерів і однодвірців, які повинні були утримуватися за рахунок батьків, але навчати їх повинні були всьому, чому вони забажають, «с большим старанием».
У 1756 році всіма збройними силами імперії, що проживали на Україні, командував граф Салтиков. У його підпорядкуванні перебував Генералітет Українського ландміліцького корпусу розміщений у місті-фортеці Бєльовська: генерал-поручик граф Девієр і генерал-майори Мордвінов і Лачинов.
У 1756 році на державні кошти у місті-фортеці Бєльовська побудували 16 лавок, два шинка, які здавалися в оренду купцям і міщанам.
Вулиця Бєльовська міста Костянтинограда
Каміння для будівництва поставляла невелика каменярня у Полтавській балці біля міста-фортеці Бєльовська, де ще в давні часи були виявлені плити і глиби твердого кварцового пісковика білого, сірого, жовтого, а місцями й червоного кольору.
У XVIII столітті були побудовані найстаріші кам’яні і цегляні будинки, які збереглись до наших днів:
Будинок купця Кричевського — вулиця Бєльовська, 67
1 — Будинок купця Кричевського, збудований в середині ХVIII сторіччя; з 1864 року до 1895 року — Земська Управа, з 1895 року до 1913 року — будівля Земського Зібрання; з 1914 року до 1917 року — будівля Банку кредитного товариства.
2 — Зала засідань Земського Зібрання і Земської Управи, збудована у 1867 році; з 1914 року до 1917 року – Громадський будинок.
Будівля заїжджого двору — вулиця Бєльовська, 92
Будівля ПАТ «Укртелеком» на перехресті вулиць Бєльовська та Соборна, збудована в першій половині ХVIIІ століття; до 1864 року — будівля Заїжджого двору; з 1864 року до 1895 року – будівля Земської Управи, де на цокольному поверсі розташовувалися земська бібліотека, книжковий магазин та книжковий склад; з 1895 року до 1922 року – будівля Костянтиноградського суду.
Будинок купця Шелестіна — вулиця Полтавська, 76
Справа на фото — будинок купця Шелестіна побудований на початку другої половини XVIII сторіччя,
зліва на фото — сучасні прибудовані приміщення приватної власності.
15 грудня 1763 року указом імператриці Катерини ІІ була продовжена реформа Українського корпусу. Указ передбачав створення десяти піших полків двобатальйонного складу: Старооскольський, Бельовський, Козловський, Рязький, Тамбовський, Єлецький, Севський, Орловський, Брянський, Курський і один кінний Борисоглібський полк; комплектувати дивізію, як і колись, наказувалося місцевими однодворцями. Комплектація Бєльовського полку проводилася за рахунок однодворців, що утворили слободи на сучасній території міста Краснограда, сіл Піщанка і Берестовенька.
План. Місто-фортеця Бєльовська, 1762 року. На плані зображено під номерами: 1 — Бєльовська фортеця; 2 — заїжджий двір; 3 — Соборна церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці.
Цей порядок протримався більше 30 років. Нові полки склали особливу Українську дивізію, що перейшла у підпорядкування генерал-губернатора Малоросії, начальника малоросійських полків і запорізьких козаків графа Румянцева-Задунайського Петра Олександровича.
Граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович
За указом Катерини ІІ від 11 червня 1764 року військові поселення від Бєльовської фортеці до фортеці Святого Петра — всього десять фортець зі штабом у місті-фортеці Бєльовська увійшли до Донецького пікінерського полку. До Дніпровського полку увійшли військові поселення від Лівенської до Козловської фортець зі штабом у Лівенській фортеці.
Обер-офіцер Донецького пікінерського полку
10 серпня 1764 року на основі поселень Донецького та Дніпровського пікінерських полків було створено Катерининську провінцію з адміністративним центром у місті-фортеці Бєльовська. При створенні Катерининської провінції до неї увійшла значна частина земель Вольностей Війська Запорізького. До Донецького пікінерського полку входили 5 малоросійських сотень: Маяцька, Орельська, Китайгородська, Царичанська, Нехворощанська; до Дніпровського пікінерського полку входили: Старосенжарська, Сокольська, Беліцька, Кишенська, Кобеляцька, Келебердянська, Переволочанська, Новосенжарська, Власівська, Кременчуцька сотні. За ревізією чоловічого населення віком від 17 років у 1764 році на території Катерининської провінції проживало:
- 13 078 однодворців;
- 39 212 малоросійських козаків;
- 5 526 козаків Слобідської України.
Мапа. Адміністративний поділ України у 1764-1765 роки
У 1768 році прискорилося перетворення ландміліцьких полків у регулярні. Вже з 16 січня 1769 року вони називалися піхотними і драгунськими. У цьому ж році Українська дивізія в повному складі увійшла до 2-ї армії під командуванням Румянцева. 2-а армія повинна була забезпечити прикриття Півдня Російської імперії від набігів татар, і на колишні ландміліцькі полки, добре знайомі із місцевістю, покладалася велика роль. За задумом Румянцева, головні сили дивізії утворювали три угрупування, що розташовувалися за Лінією, а фортеці і редути займалася гарнізонами, які входили до складу пікінерських полків. При цьому, гарнізон Бєльовської фортеці складався з однодворців і козаків села Піщанка, зарахованих до Донецького полку. У 1772 році доросле населення Катерининської провінції складалося з:
- 46 283 чоловіків,
- 44 868 жінок.
У 1773 році слободи Нова й Мала Водолага із Катерининської провінції були передані до складу Слобідсько-Української губернії. Імператорський Указ 1775 року виділяв міста в самостійні адміністративні одиниці. Місто, що виросло при фортеці, зберегло статус провінційного центра і свою стару назву: Бєльовська фортеця.
На початку 1775 року Катерининська провінція складалася зі слобод Лінії, поселень Донецького і Дніпровського пікінерських полків, поміщицьких поселень: Карлівка, Федорівка і Варварівка. Центром Катерининської провінції залишалося місто-фортеця Бєльовська.
Імператорським указом від 14 лютого 1775 року було створено Азовську губернію у складі Катерининської і Бахмутської провінцій із центром у місті-фортеці Бєльовська. Катерининську провінцію було розширено землями Азова і Таганрога, Війська Донського та Дніпровської лінії, Кінбурна із землями між Бугом і Дніпром. Бахмутська провінція складалася з Бахмутського повіту і Слов’яносербії. Проведена ревізія 1775 року чоловічого населення Катерининської провінції у віці від 17 років зареєструвала 64 503 осіб. На запорізьких землях, включених до складу в Азовській губернії, було обліковано 36 574 чоловік: 21 728 чоловіків і 14 846 жінок. Населення проживало в 27 хуторах і 833 зимівниках.
Мапа. Катерининська провінція, 1774 рік – початок 1775 року
Таким чином, з 1776 року Азовська губернія складалася з Катерининської і Бахмутської провінцій, Торського повіту, повіту фортеці Святого Дмитра Ростовського, Таганрозького і Азовського повітів, Нової Дніпровської лінії, Керчі й Єнікале, повітів, утворених на землях Запорізької Січі: Барвенкіностенського, Кальміуського, Протовчанського, Самарського, Личківського, Консководського, і Землі Війська Донського. Губернським центром залишалося місто-фортеця Бєльовська. До складу Катерининської провінції входили її центр — місто-фортеця Бєльовська, 22 однодвірські слободи, Донецький пікінерський полк у складі Бєльовської, Козловської, Петрівської, Китайгородської, Нехворощанської, Прасковейської, Рязької, Орлицької, Маяцької і Царичанської рот, хутори вздовж Української лінії.
Мапа. Азовська губернія, 1775-1778 роки
Із 1775 року генерал-губернатором Азовським, Астраханським і Новоросійським було призначено генерал-ад’ютанта князя Григорія Олександровича Потьомкіна. У безпосередній залежності від нього перебували Новоросійський та Азовський губернатори, яким підпорядковувалися губернські канцелярії: Новоросійська — у місті Кременчуці та Азовська — у місті-фортеці Бєльовська. У місті-фортеця Бєльовська, на той час проживало 306 представників чоловічої статті віком понад 17 років.
27 липня 1775 року було призначено губернатора Азовської губернії — генерал-поручика, командира Дніпровської лінії, графа Черткова Василя Олексійовича.
Губернатор Азовської губернії граф Чертков Василь Олексійович
У 1775 році на території Катерининської провінції діяло Катерининське духовне правління Бєлгородської єпархії, яке налічувало одну соборну і 36 приходських церков. У місті-фортеці Бєльовська діяла церква Різдва Пресвятої Богородиці з приходом на триста вісімнадцять дворів, службу в якій несли протопіп Андрій Локошкін, священики Олексій Хандалєєв, Іван Горленськой і диякон Григорій Роговенко.
У 1775 році, рішенням Синоду, на території степової України було створено церковну єпархію, яка отримала назву Слов’янської і Херсонської, з кафедрою в місті Полтава. За пропозицією князя Григорія Потьомкіна, указом імператриці Катерини II від 7 вересня 1775 року Азовську губернію було введено до нової Слов’янської і Херсонської єпархії.
Приїхавши навесні 1776 року до міста-фортеці Бєльовська, граф Чертков зустрів найкращого помічника в особі молодого священика Різдвяно-Богородицької церкви міста-фортеці Бєльовська — Олексія Хандалєєва. Побачивши працьовитість молодого священика, губернатор Чертков просив архієпископа Слов’янського і Херсонського Євгенія Булгаріса дозволити єпископу Огію Бєлгородському і Обоянському підвищити священника Олексія Хандалєєва в сан протопопа. 24 вересня 1776 року грамотою Самарському протопопу Хандалєєву були підпорядковані всі церкви й приходи уздовж рік Орель і Самара до Дніпра, а також по Дніпровській Лінії, що входила до складу Катерининської провінції. Самарське духовне правління розташовувалося в місті-фортеці Бєльовська. Пізніше, 17 лютого 1777 року, указом Катерины ІІ церкви Азовської губернії були підпорядковані трьом духовним правлінням:
Самарське — від міста-фортеці Бєльовська до річки Дніпро;
Катерининське — від міста-фортеці Бєльовська до Святогірського монастиря;
Бахмутське — від Святогірського монастиря до донських поселень.
У 1776 році, з початком роботи цегляного Хомутовського завода, графом Чертковим і протопопом Самарським Хандалєєвим було закладено фундамент церкви на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці. На будівництво нової кам’яної церкви кошти збирали всім приходом, значну частину коштів надав купець Григорій Скопін. Імператриця Катерина ІІ на будівництво храму у губернському місті «даровала бриллиантовый перстень со своей руки». Збудовано було православну церкву на честь Благовіщеня Пресвятої Богородиці у 1782 році біля перехрестя доріг на Харків та Полтаву.
Світлини 1928 року церкви Благовіщеня Пресвятої Богородиці і її дзвіниці
До наших днів у місті збереглося кілька будинків із чіткими прикметами архітектури цього часу: будинок священика та приміщення Нижнього храму церкви Благовіщеня Пресвятої Богородиці по вулиці Бєльовська 72;
прибутковий будинок церкви Благовіщеня Пресвятої Богородиці — вулиця Полтавська, 87
В період царювання Катерини II, з 1776 року, у всіх губернських центрах будувалися Присутні місця. У Російській імперії термін «Присутні місця» мав значення органу державного управління і використовувався для позначення його будівлі та приміщень. Будівля Присутніх місць адміністративного центру Азовської губернії — міста-фортеці Бєльовська було збудовано на початку 1777 року за проектом архітектора Поліванова Василя Семеновича.
Головний корпус Красноградського технікуму механізації сільського господарства, вулиця Соборна, 56
У 1778 році центр Азовської губернії було перенесено до Катеринослава I, що будувався, але фактично губернські органи державного управління до 1781 року залишалися в Присутніх місцях міста-фортеці Бєльовська.
У 1781 році місто-фортецю Бєльовська було перейменовано на Костянтиноград, на честь онука Катерини ІІ – Костянтина Павловича. Костянтиноград став центром новоствореної Катерининської провінції. Управління Катерининської провінції розташовувалися у будівлі Присутніх місць міста Костянтинограда.
25 травня 1781 року указом Святійшого Синоду Самарське духовне правління під керівництвом протопопа Хандалєєва було переведено до Новомосковська. Цим же Указом зі слободи Стара Водолага в місто Костянтиноград було перенесено Катерининське духовне правління, яке було перейменовано у Костянтиноградське. До цього духовного правління було зараховано і Слов’янський повіт. Присутнім у Костянтиноградському духовному правлінні було призначено протопопа Костянтиноградської Соборної Різдвяно-Богородицької церкви Івана Сулиму. Священиками церкви були Іван Курдіманов і Стефан Вербицький, канцелярією церкви завідував Григорий Бодянський.
26 березня 1783 року шляхом об’єднання територій Новоросійської і Азовської губерній було утворено Катеринославське намісництво. В цьому ж, 1783 році, до намісництва увійшов Костянтиноградський повіт, загальною площею 144256 десятин і населенням у 15326 чоловік, який було збільшено за рахунок земель Полтавського і Новосанжарівського повітів.
Мапа. Костянтиноградський повіт у складі Катеринославського намісництва, 1783-1796 роки
У 1783 році на території Костянтинограда проживало 314 чоловіків і 309 жінок. Із чоловіків: купців — 132 чоловіки, міщан — 83 чоловіки, цеховиків — 25 чоловіків, різного звання жителів — 66 чоловіків і 8 чоловіків — служителів церкви. У місті розташовувалося дві церкви: кам’яна православна на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці і дерев’яна Соборна Різдвяно-Богородицька. В Присутніх місцях розташовувалося повітове правління зі всіма повітовими місцями. У Костянтинограді та у всьому повіті, населеному малоросіянами і однодворцями, «воздух благорастворенный, вода сладка и здорова, в реках и озерах довольно разного рода рыбы; казенный лес, называемый Гомолским, к строению способный.., имеется фруктовых и тутовых деревьев сад, а также казенные шелковые заводы. Земля в уезде плодоносна и к хлебопашеству удобна…». Ярмарки в місті проходили три рази на рік: 2 лютого — на День Стрітення Господнього; 29 червня; 21 вересня — на День Різдва Богородиці і тривали по чотири дні і більше.
У 1784 році Костянтиноградський повіт складався з міста Костянтинограда, п’яти солдатських слобод «Старої Української лінії», 28 сіл, 87 поселень і хуторів, у яких проживали 29542 чоловіків і 27183 жінок. Територія повіту становила 495668 десятин.
План. Місто Костянтиноград, 1784 рік
Під час свого подорожу по Півдню Російської імперії, 9 червня 1787 року о 6 годині вечора Катерина II прибула до Костянтинограда, де зупинилась на Заїжджому дворі, на перехресті вулиць Катеринославська і Бєльовська. Сьогодні — це двір і одна з будівель ПАТ «Укртелеком», розташовані на перехресті вулиць Соборна і Бєльовська. Вранці, 10 червня 1787 року, у Костянтинограді імператриця Катерина ІІ відвідала Храм Благовіщеня Пресвятої Богородиці і Соборну Різдвяно-Богородичну церкву, де дарувала срібну ризу протопопу Івану Сулимі та жалувала до руки чиновників різних посад, дворянства і дружин військових начальників. О 9 годині ранку імператриця здійснила поїздку через Старовірівку до Водолаги, де оглянула заклад із виробництва шовку і продовжила подорож через Мерефу до губернського міста Харків, у яке прибула о 8 годині вечора. 28 червня 1787 року імператорський «поїзд» в’їхав до Москви, а 11 липня 1787 року Катерина II повернулася до Санкт-Петербурга.
12 грудня 1796 року за Указом імператора Павла І було створено Малоросійську губернію та відновлено Слобідсько-Українську губернію в кордонах 1765 року.
18 серпня 1797 року за Указом імператора Павла І, від Катеринославської губернії до Малоросійської губернії відійшла західна частина Костянтиноградського повіту з містом Костянтиноградом; до Слобідсько-Української губернії відійшла північно-східна частина Костянтиноградського повіта.
Мапа. Заштатне місто Костянтиноград і Катеринославське намісництво, 1797-1801 роки
У 1799 році в Костянтинограді проживало 431 чоловік віком понад 17 років.
28 січня 1802 року з метою посилення центральної влади указом імператора Олександра І Малоросійську губернію було перетворено у Малоросійське генерал-губернаторство у складі Полтавської й Чернігівської губерній, і було наказано «в каждой из них быть по 12 уездов. В Полтавской — ныне существующим… вновь учредить 11-й Константиноградский, возобновя… прежде бывшее в Константинограде уездное или поветовое правление…»
Мапа. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802 року
27 лютого 1802 року були визначені кордони Костянтиноградського повіту в межах Полтавської губернії у складі: Багато-Чернещенської, Нефорощанської, Берестовеньківської, Ряської, Лебязької, Малоперещепенської, Парасковеєвської, Старовірівської, Піщанської, Русько-Орчиківської волостей.
Мапа. Костянтиноградський повіт у складі Полтавської губернії, 1802 року
У 1802 році у Костянтинограді було сформовано штаб повітової адміністрації. До його складу входили: городничий, казначей і 4 рахівники, 2 бургомістри і 4 ратмани. Також діяли міський Магістрат, міська Дума, Сирітський і Словесний суди.
У 1803 році замість Магістрату, який відав справами купців і міщан, було створено Ратушу.
Указом Сенату від 27 березня 1803 року «генерал-губернатору Куракіну було зображено: […] границу Полтавской губернии от Екатеринославской положить по реке Орели, присоединив к первой все пространство между реками Берестовою и Орелью лежащее, дабы тем, восстановив древние пределы Малороссии, соединить и сию издревле принадлежащую к ней часть под единое управление […], 4 декабря 1803 года Высочайше повелено, определить и границы епархии, которая вместе с тем переименована Полтавскою […]».
За відомостями Ратуші, у 1804 році в повіті проживало 34 734 чоловік, налічувалося 368 вітряних млинів, 16 водяних млинів, 34 кузні, один пивний завод, 35 винокурень, 121 казан для винокурень, 8 кінних заводів, 2 заводи шленських овець. Основним заняттям селян було хліборобство і вівчарство.
На початку ХІХ сторіччя на півдні повіту на березі річки Орелі в маєтку поміщика С.Кочубея в селі Дубові Гряди і в маєтку, який належав поміщиці Н.Ковалевській, були знайдені джерела мінеральної води. У вересні 1804 року Костянтиноградський комісар Миргородський 8 пляшок води відправив малоросійському губернатору О.Куракіну. Після аналізу було встановлено високі лікувальні властивості води. З багатьох губерній сотні людей приїздили і приходили пити мінеральну воду. На прохання С.Кочубея, лікар Новак написав інструкцію про вживання води, але водолікарню було відкрито лише у 1902 році.
З метою розвитку виробництва сукна для армії міністерство внутрішніх справ Російської імперії ще у 1809 році викликало із-за кордону суконщиків. Вони прибули з Моравії, Богемії, Баварії. Колоністи були поселені у Полтаві, Кременчуці і Костянтинограді. Міністерство обрало для колоністів Полтавську губернію тому, що тут було розвинене вівчарство. Про це добре знав міністр внутрішніх справ князь О.Куракін, колишній перший малоросійський губернатор.
У Костянтинограді влаштуванням колонії керував повітовий маршал М.Балясний. Будівництво здійснював підрядчик — валківський міський голова, купець третьої гільдії Григорій Крамаренко. До приїзду колоністів було збудовано 40 будинків. Улітку 1809 року до Костянтинограду прибула 41 сім’я — 218 чоловік ткачів колоністів: Гіллер, Бейрлейн, Лейман, Петцольт, Синклейтер, Гільденбрандт, Шоффе, Рихтер, Фішер, Келлер, Заксентрейтер, Трешау, Ширман. Для управління справами колоній було створено посаду інспектора фабрик, на яку було призначено Іванова. В нього було трої помічників: у Полтаві, Кременчуці і Костянтинограді. Кожна сім’я отримала за рахунок казни окремий будинок, ткацький станок, необхідний інструмент і вовну.
Німецькі колоністи
У 1810 році в Костянтинограді нараховувалось 358 будинків і проживало 1680 мешканців. Крім того, в місті кожного року було близько 20 тисяч приїжджих.
При військовому шпиталі у 1810 році у місті Костянтинограді була відкрита платна лікарня на 16 ліжок. У червні 1864 року зі створенням повітових земських установ платна Костянтиноградська лікарня отримала статус земської лікарні.
Будівля земської лікарні, зруйнована у вересні 1943 року під час визволення Краснограда
У 1816 році у Костянтинограді було відкрито перше повітове училище. У рік його відкриття кількість учнів становила 17 чоловік, із них 15 дітей дворян, один — із міщан і один — син заможного селянина.
Перше повітове училище міста Костянтинограда на перехресті вулиць Полтавська і Вигонна (Шиндлера), відкрите у 1816 році
У 1833 році в місті Костянтиноград було відкрито повітову школу по вулиці Війсковій (Щучки).
Костянтиноградська повітова школа — сучасний Духовно-просвітницький центр Свято-Благовіщенського храму
Перше церковно-прихідське училище у Костянтинограді було відкрито у 1834 році.
Будівля церковно-прихідського училища на вулиці Бєльовська міста Костянтинограда, збудована в 1834 році — сучасна будівля 4-го корпусу Красноградського технікуму механізації сільського господарства ім. Ф.Я.Тимошенка на вулиці Бєльовська міста Краснограда.
У першій половині XIX століття в місті Костянтиноград знаходилися повітові Присутні місця — урядові установи, Поштова контора, Управління державного майна. Місто прикрашав Казенний сад із могутніми дубами… та плодовими деревами, які було посаджено у першій половині XVIII століття. На підставі затвердженого 9 лютого 1842 року Положення про садові заклади та Інструкції, затвердженої міністром «Государственных Имуществ» графом Кисельовим, усі казенні сади ділилися на три розряди. Костянтиноградський садовий розплідник було віднесено до третього розряду, що сприяли зростанню приватної підприємливості в справах садівництва і поширенню в країні дерев кращих плодових сортів.
20 квітня 1863 року Костянтиноградський садовий розплідник брав участь у Всеросійській акліматизаційній виставці у Москві, де за розмотування шовку отримав бронзову медаль.
27 липня 1867 року міністром «Государственных Имуществ» було прийнято рішення про закриття Костянтиноградського розплідника і його продаж за ціною 25 рублів за десятину (1,0925 Га) в кількості 34 десятин на суму 850 рублів.
Костянтиноградський розплідник разом з усіма спорудами і майном було придбано Костянтиноградським Земством за 3000 рублів. Для придбання було використано грошову суму, що утворилася в наслідок відмови від заробітної платні за три роки головою Земської Управи Г.Редькіним.
Костянтиноградський розплідник, будівля і споруди школи садоводів (кадр аерофотознімання німецьких розвідників міста Краснограда від 13.08.1941 року)
Для підтримки місцевого лісоводства, садівництва і городництва у 1868 році за рішенням Земських Зборів при Костянтиноградському розпліднику була створена Костянтиноградська практична школа садівників.
Практична школа садівників
У 1863 році в Костянтинограді проживало 3231 осіб, у тому числі 234 ремісників, із них — 63 майстра і 571 купець. Велика частина жителів міста, як і раніше, займалися землеробством, зокрема, баштанництвом. Серед ремісників найбільше було столярів, теслярів, візочників, шевців і кравців. Крім існуючих раніше сукняних і чотирьох салотопних заводів, чотирьох млинів, у 1863 році діяли два маслопереробних і три цегляних заводи, чотири кузні. Стаціонарна торгівля велася в 52 крамницях. Раз на тиждень проводилися базари, п’ять разів на рік — ярмарки.
Мапа. Костянтиноград 1862 року